Знаходимо повідомлення в с.Карбівці Гайсинського району після смерті громадянина, що помер восени 1932 р. залишилося четверо дітей... 25травня самий старший пішов з дому до Гайсина шукати харчів та робити, а залишені вдома брати чи то забили, чи то забили, чи то використовували в їжу померлу свою сестру Марічку.

В липні 1932 р. на Гайсинському центральному заводі почалися заворушення, пізніше такі заворушення відбувалися і на інших заводах м.Гайсина.

Під час голодомору досить скрутно почували себе діти, вчителі, батьки. Ось що написали учні однієї із шкіл району до ВУЦВКу в 1932 р: "Просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися. а ми з голоду не можемо по світу ходити. Індивідуальники та колгоспники - всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має труднощі. Скоро наближається жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб, а й картоплю, квасолю і все, що можна їсти. Ми надіємось, що радянська влада не дасть нам загинути". Проте ці слова не одержали ніякої відповіді.

В липні 1932 р. одна жителька села зарізала 3-річного сина, а його м’ясо обмінювала на яйця у сусідів. У Гайсині зустрічалися випадки людоїдства, трупоїдства.

Жителька с.Гранова Гайсинського району розповідала, що люди гинули на очах: "Підвода із жертвами їздили по вулицях, шукаючи чергових жертв. Вихудлі люди блукали по полях, шукали колоси, збирали мерзлу картоплю, з якої потім пекли оладки, навесні їли гірчаки, цвіт акації та молоду лободу"

Жителька м.Гайсина свідок голодомору 1932 - 1933рр., Фаріон Ганна Петрівна також розповідала про ті страшні роки: "В цей час мені було 9 років. В 1933р. комуна забрала в нас все, що було в господарстві. В цьому ж році помер батько - Петро Іванович, пізніше бабуня Марфа, ще пізніше сестра Фроня, якій було 8 років. Без батька жити було важко, не тільки в нас, а й в інших сім’ях не було що їсти і люди стали їсти кішок, собак, навіть своїх дітей. Люди дуже хворіли вимирали. Село було напівпусте. Марія працювала офіціанткою  в їдальні с.Слободище Іллінецького району. Для того, щоб прогодувати сім’ю, мати продала півхати за два відра кукурудзи. Мамина сестра жила трохи краще. Вона працювала в хазяїна - доїла корів. Мама поїхала до неї і привезла звідти сухарів та лушпайки з картоплі. Отак ми і вижили".

В періодичній пресі надрукували дані про наслідки голодомору в Гайсинському районі 15 травня 1933р.:

- охоплено сіл -9;

- голодує господарств;

                 а) колгоспників - 1004;

                 б) одноосібних - 799;

- голодує осіб 7752;

- попухлих від голоду - 1165.

В Гайсинському районі померло 23554 осіб.

Голод 1932 - 1933рр. був для Сталіна злочинним експериментом з придушенням селянського бунтарського духу. Це призвело до дуже трагічних наслідків для нашого народу.

Великий внесок у дослідження голоду на Поділлі зробив професор Ілля Гаврилович Шульга (1921 - 1993рр.). Пам’ять про ті жахливі роки він увічнив  у своїх книгах "Голод на Поділлі", яку присвятив матері, та "Гірка правда - батькові. Ілля Гаврилович писав, що пережив голодомор двічі: вперше, коли мав 12 років, бачив пухлі, як валянки, ноги матері і молодшого брата, вдруге тепер, вивчаючи архівні матеріали.

Ще про голодомор в Україні написав Василь Барка в романі "Жовтий нязь ", зобразивши трагічну долю родини Катранників.

Твір про голодомор і насильницьку колективність написав Улас Самчук. Він називається "Марія". Тут він висловлює співчуття до людей, які пережили голодомор. Батько істориків і письменників писали про ті страшні роки, роки трагічної смерті наших земляків.

Голодомор... Людомор... Найстрашніший злочин віх епох і народів. Скільки про нього писано-переписано, скільки ще залишається поза нашою увагою та пам’яттю. А пам’ять про це сивіючим жаром повинна залишатись на нашій землі записаними свідченнями живих свідків тих страхів.       

ГУМЕНЮК ПЕТРО ДАНИЛОВИЧ

Наша хата стояла поруч із сільрадою, яку розмістили в будинку Кузюка Лазара. Господар і його сім'я кудись поділися, а будинок, з ґанком, під бляхою, став місцем, де відбувалося щось тривожне, незрозуміле й гнітюче. Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, І між ними йшла сварка. Тут же були активісти — сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім'ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок. Пам'ятаю, як до сільради привезли підводою майно когось із розкуркулених господарів. Кожухи, свитки, рядна, подушки, рушники, скатерки, сорочки, штани скинули на подвір'ї. Активісти вибрали що краще, віднесли в сільраду. А потім голова сказав до людей, яких зійшлося чимало: «Беріть». Довго ніхто не підходив до того барахла. Потім якась жінка зважилась, узяла кожух і почала його роздивлятись. Хтось із чоловіків тихо мовив: «Марино, хіба це твоє? Бійся Бога. Чуже ніколи не принесе щастя. Кинь». Жінка поклала кожуха й відійшла. Люди почали розходитися. Більшість щиро жаліла «розкуркулених»: адже вони були анітрохи не заможніші, аніж решта селян. Одного дня селом пішла чутка: корови стоять в колгоспному дворі голодні, недоєні, здихають телята, свині. Жінки кидали свої заняття, хапали палиці, вірьовки і бігли на колгоспний двір. Там уже було багато жінок, чоловіки стояли осторонь. Декотрі із жінок уже вели на мотузку корову, теля, коня, тягнули воза, плуга. Двір вирував, як розворушений комашник. Ще кілька місяців, тижнів, а то й днів тому ці корови, коні були власністю селян. Вони здали їх у колгосп, але все ще вважали своїми. [ корови впізнавали своїх хазяйок, коли ті часом приходили на колгоспний двір, щоб глянути на свою худобину. Людський гнів як вибухнув, так і вщух раптово. Але тиша тривала недовго. На другий день у село наїхали уповноважені, міліція. До сільради почали приводити людей, не тільки чоловіків, а й жінок. У вікно ми, діти, бачили: на дядьків, тіток кричали, стукали кулаками по столу. Після «обробки» в сільраді жінки повідводили корів, коней назад у колгосп, понуро, без крику, із міцно стуленими губами. Та на цьому не закінчилося. Багатьох відвезли в район. Казали, що то були заводії бунту, що підмовляли жінок з надією, що тим нічого не буде. Воно так і вийшло: жінок не арештовували, а чоловіки поплатилися. У селі об'явився якийсь Баб'яж. Я й зараз не знаю, звідки він узявся і куди подівся. Але добре пам'ятаю легенди про нього. Говорили, що не було такого сховища, яке б він не знайшов, водячи по хатах бригаду по стягуванню податків. Він нюхом чув не тільки продукти, а й золото, срібло, гроші. Вистукував стіни, долівку, лежанку, припічок. Ми з мамою також сховали що було. Найцінніший скарб — півмішка пшениці, яку мама заробила на трудодні. (Вона в числі перших вступила в колгосп). Сховали ту пшеницю в скриню, а картоплю і буряки — в дві ями: знайдуть в одній, то, може, не знайдуть у другій. Бригаду ми вирішили просто не впускати в хату. Зачинялися і не подавали ніяких ознак життя. Ще звечора набирали води, варили на завтра їжу. Ходили навшпиньках, говорили пошепки. Вікна закривали лядою, тільки вверху залишали частину відкритою. Перед вікном стояло ліжко, я вилазив на нього і дивився крізь ту амбразуру, що робиться на вулиці. А там проїжджали вози з мішками, за деякими з них ішла прив'язана корова. Ми завмирали. Через певний час бригада появлалась біля нашої хати. Рвали двері, тарабанили в шибки так, що ось-ось повилітають. Я й досі не забуду погроз: «Відчини, бо виб'ємо двері. Заберемо — і зогниєш в тюрмі». Але не вбереглися. Раз я прийшов зі школи, пильно обдивився, чи немає десь поблизу бригади, і побіг до дверей, постукав. Поки мама відчиняла, ніби з-під землі виріс Баб'яж. Він відштовхнув мене і увірвався в хату, за ним уся бригада. Почали трусити. Баб'яж зразу відчинив скриню, повикидав рядна, сорочки, латаний кожух. Побачив пшеницю, наказав виконавцеві зсипати в мішок, а сам поліз на піч, зазирнув під ліжко, під піл. Підійшов до купки барахла, довго оцінював його, а потім відкинув ногою вбік як не варте уваги. В другій половині хати зразу знайшли яму з буряками. Ми й не маскували її, розраховували на те, що цю знайдуть і більше не будуть шукати. Було шкода забраного, але разом з тим і раділи, що не знайшли другої ями. А там було більше буряків і картоплі, ніж забрали. Правда, раділи ми даремно. Через місяць якісь крадії зробили підкоп під хату і забрали все до останньої картоплини й буряка. Мати зайшла в хату і заголосила: «Тепер ми пропали. Помремо з голоду». Ми вижили завдяки маминим батькам — бабі і діду. Вони жили в сусідньому селі Шура-Мітли-нецька. В тому селі не було такого клятого Баб'яжа. Там теж забирали все, але не шукали так заповзято. Ми ходили до діда з бабою чи не щотижня, вони годували нас і давали з собою трохи зерна чи кілька картоплин. Баба була добра, привітна. А дід мовчазний, понурий, і я його боявся. Таким його зробила доля. Усе життя працював гірко, від ранку до ночі. Всіх змушував працювати. Обмежував себе і всю сім'ю. Ось і зараз переді мною його єдина фотокартка. Полатаний кожух, черевик, підв'язаний мотузком. Коли почалась колективізація, дід вступив у колгосп, здав коні, плуга, інший реманент, але на роботу не ходив, був уже старий. Працювали в колгоспі його діти. Він замкнувся в собі, виходив у садок, сідав на призьбу і годинами сидів мовчки. Говорив тільки тоді, коли чимось обурювався. Пізніше вже нічим не обурювався, а в 1935 році помер. Люди чекали весни як Бога. Але саме на весну припав найжахливіший пік голодного мору. Люди варили із зелені бурду, напивалися нею і починали пухнути. Шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Такі люди вже не могли ходити. Вибиралися з хати надвір, сідали проти сонця і грілися. Сідали, а звестися не могли, деякі так і помирали. Люди були доведені до відчаю. Для них уже не існували ні страх, ні сором. Ходили сусід до сусіда з надією чимось поживитися. Якщо можна було що взяти, то й брали, тобто крали, чого зроду не було серед наших людей. На цьому грунті розігрувалися трагічні події.

Не всі голодували однаково. Одні, а їх була добра половина села, дуже швидко з'їли свої запаси. Інші зуміли більше сховати продуктів, розтягнули їх надовше, жили надголодь, але все ж не голодували. Дехто поповнював свої запаси з колгоспу. Це ті, хто працював на постійній роботі — їздові, доярки, свинарі. Вони частину корму, який виділявся для худоби, приносили додому. Активісти — голова сільради, секретар, голова колгоспу, члени правління — не голодували, у них не забирали продуктів, навпаки, вони одержували пайки. Не голодував і наш сусід на прізвисько Тереш-ко. Його син був комсомольським ватажком. Він зголосився зняти з церкви хрести, повідривати зі стін листи бляхи, на яких були намальовані образи святих. Селяни це вважали великим гріхом. Терешко-батько відчував презирство людей, відгородився від них, жив своїм життям. Весною на своєму городі, саме під нашою хатою, посадив цибулю. Коли вона підросла, хтось почав виривати. Підозрював мене, приходив, говорив мамі, щоб дивилась за мною, бо як впіймає, то мама принесе мене у рядні. Я клявся, що не рвав його цибулі, але він не вірив. А якось під вечір на грядку зайшла жінка і почала рвати цибулю. Те-решко накинувся на неї, повалив на землю й став бити ногами, а потім засунув ключ від дверей (грубий зігнутий дріт, яким відсувалася засова) жінці в рот і почав крутити ним, намагаючись повиривати зуби, щоб не їла більше. Жінка кричала, просилася. Ми вибігли на крик. Я побачив знівечену жінку, закривавлений рот, мені стало страшно. Терешко припинив розправу. Жінка ледве попленталась додому. А через декілька днів померла. Ще одне жахне видіння голодного року. Хлопці ловили в ставку рибу хваткою і витягли людську голову. Люди підбігали і завмирали в страхові. Голова була дитяча, невпізнанно розпухла у воді. Хтось промовив: «Та це ж голова Павла Гаври-люка». На Заріччі всі знали, що хлопець пропав. Він був мій ровесник і приятель. Ніхто його не шукав — не було кому. Сільська влада, міліція були зайняті іншими справами. А згодом вимерла вся сім'я: спочатку батько, а за ним брат, сестра, мати. За Павлушу тільки зараз згадали. Ще довго голова лежала на греблі біля мосту. Хтось заявив у сільраду, прийшли якісь дядьки і забрали. Я довго не міг забути ту голову. Перестав згадувати аж тоді, як на фронті надивився на трупи. ...Нарешті дозріла пшениця. Колгоспники сподівалися одержати достатньо хліба, а видали по триста грамів на трудодень. Говорили, що це аванс, а в кінці року, коли виконають хлібозаго-товки, дадуть ще. Проте нічого більше не дали. Мама принесла свій заробіток на плечах... Проблема хліба не відпала. Розв'язували її хто як міг. Коли почали жати, косити — виминали зерно з колосків. Хто працював на току, набирав якусь жменю зерна в кишені, в пазухи. З чесних хліборобів робили крадіїв... А ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали або приорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей. Пішли у поле і ми з товаришем Стьопою. Натрапили на місце, де було багато колосся, і забули на мить про сторожа. А коли згадали і оглянулися, то побачили його метрів за п'ятдесят. Кинулися тікати. Він за нами: «Стій! Дожену — вб'ю!» А ми напружували останні сили. Піт заливав очі, серце як не вискочить. Щоб легше бігти, кинув торбу з колоссям. А сторож усе ближче, от-от схопить. Мене здолав жах, я почав кричати і тут же впав лицем у землю. Зі страхом чекав, що зі мною буде, як сторож почне вбивати. Але до мене ніхто не підходив. Віддихавшись, я повернув голову і побачив, що сторож пішов геть, розмахуючи моєю торбою з колоссям. Підійшов Стьопа. Він був старший від мене, прудкіший, не кинув своєї торби. І тут мене охо- пив жаль, біль душі. Він принесе додому колосся, а я? І я розридався по-дитячому гірко. Мабуть, в тому раптовому плачу прорвалося все пережите, все, що нагромаджувалося за ці важкі, не для дітей випробування. Стьопа запропонував поділитися своїм колоссям. Люди були позбавлені не тільки хліба, а й палива. Кругом ліси, левади, але ніхто не смів взяти й патика. Для більшості людей залишалося одне: брати, себто красти, солому. Скирти охоронялися, але сторож не сидів весь час під скиртою, йшов часом додому грітися, жив недалеко. Хто боявся йти за соломою вночі, виходив удень на поле і рвав високу стерню. Це також заборонялося. Ходили на цей промисел і ми. Одного разу мама пішла сама (я хворів). Цей похід закінчився мало не трагічно. Мама наскубла соломи, зв'язала мотузком, завдала на себе і пішла. А сторож, сховавшись недалеко від стежки, підкрався і підпалив на ній солому... Це скінчилося б бідою, якби назустріч не йшов, як потім виявилося, кореспондент районної газети. Він кинувся рятувати маму, допоміг розв'язати на грудях мотузок, відкинути охоплену полум'ям солому. Кореспондент був вражений до глибини душі, переконував маму подати в суд. Вона відмовлялася, не вірила в той суд. Кругом панувало беззаконня. Кореспондент все ж переконав, взяв на себе все: написати заяву, віднести в суд, виступити свідком. Суд відбувся, сторожу дали декілька місяців примусової роботи. А ми довго, роками, чекали помсти... Голод не минув разом з тридцать третім роком. Його тінь лягла важким мороком на довгі роки майбутнього. Він перевернув усе: уклад життя, стосунки, звичаї, культуру. Після революції селяни одержали землю, стали хазяями. З якою любов'ю орали й засівали землю, доглядали худобу. Недосипали, а худоба була сита, земля оброблена. Побілені чепурні хати, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, двір, обгороджений плетеним з ліщини тином. Особливо радісно було, коли збирали врожай. З ранку до вечора з поля возили снопи пшениці, жита, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, городина викопана, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари двох ціпів. З котрогось двору чути було один ціп — хтось молотив без напарника... Цілий тиждень працювали, а в неділю відпочивали. Гріх було працювати в цей день. Молоді й старі жінки й чоловіки, діти виходили на вулицю, збиралися на майдані або біля криниці. Співали, танцювали, гойдалися на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а парубки і дівки ще залишалися, ще довго в різних місцях села лунала пісня. І все це одним махом було знищено. Село ніби вимерло від чуми, погоріло. На будівництво колгоспних конюшень, короварень, свинарників, комор влада розібрала клуні, шопи у «куркулів» і «підкуркульників». Багато людей самі розібрали свої будівлі, бо боялися, що і в них заберуть. Попалили тини. Спорожніли двори. Навіть собак залишилося дуже мало, поїли їх, бідолашних З цвинтарів зникли дерев'яні хрести — пішли на дрова. Розвалили церкву, дзвіницю. Правда, спочатку тільки зняли хрести, років зо два у церкві ставили п'єси. Але мало хто ходив на них, і церкву розібрали на будматеріали. Атмосфера голоду ще довго тяжіла над людьми. В колгоспі, особливо наприкінці зими, здихали коні. їх не закопували, а вивозили в долину, неподалік від греблі, того місця, де витягнули із ставка голову Павлуші. Спочатку дохлих коней розтягували собаки, а потім на їх скелети зліталися ворони. І коли я проходив по греблі до школи і бачив дохлих коней, завжди згадував голову Павлуші. ...А над усім цим — змова мовчання. На роки, на десятиліття. Ніби й не було голоду, ніби не вмирали люди... Говорили про занепад сільського господарства, скрушно хитали головами. Шукали причин, дорікали хліборобові, що перестав любити землю. Дорікають йому цим, буває, і сьогодні... А причину треба шукати не в самому хліборобові, а поміж отих зловісних «білих плям» нашої історії, до яких належить і чорний 1933 рік.

ГОНЧАРУК МАРФА ПАВЛІВНА

1924 року народження, жителька села Шура-Бондурівська Гапсинського району Вінницької області.

Мені в 1933 році вже дев'ять років було, я все чисто пам'ятаю. Нас було в батьків четверо. Тато мої робили з глини горщики, ходили з мамою по селах, аби виміняти яку жменю зерна. Вони за поріг, а гості на поріг. Залізними палицями стукають скрізь і в нас питають, а де тато хліб закопав, скажіть, то дамо вам буханку хліба та будете їсти... Забрали в нас корову. От і не змогли тато з мамою ходити та міняти, бо скоро попухли. А ми, діти, ще раніше попухли. Так просили ми в мами їсти, так просили. Менший брат плакав-плакав, а на ранок помер. Ранком помер другий мій брат, старший, з 20-го року. Лежать обидва мертві. Мама плачуть. Того ж дня увечері помирає і сестра. Уже троє лежать, усі пухлі, аж дивитись страшно. А я ж і сама така. Мама сусідові сказала: у мене вже троє померло. Сусід сказав у сільську Раду двоє приїхали на підводі, були в них червоні пов'язки на рукавах. Забрали братиків і сестричку у ряднах на підводу і повезли. А через два дні умирають тато. Саме вечір був, субота. Я так коло них, мертвих, і спала. А в неділю рано мама говорять: дай мені, дитино, убрати все чисте з скрині. Я їм подала, і вони убралися, лягли і померли. Лежали тато й мама до понеділка. Май місяць тридцять третього року був. А в понеділок прийшов наш родич, дядько, заявив у сільраду, що померли. Приїхали і забрали їх, завезли за село, в яму. Коло нас жив моїх тата брат. Шестеро дітей за три дні померли. Пішла я до них і побачила: одне лежить на землі мертве, друге на лаві, третє на столі, а їхня мама плаче, не знає, що робити. Коли дітей забрали, дядько пішов у світ, говорив — піду в ліс і щось собі зроблю. І так його більше й не було. А його жінка поміщалася умом, ходила, як русалка, коси розпустила і все говорила, що «красна мітла» забрала мої діти, чоловіка і хліб.
Виростала я в сільському патронаті. А як мені хотілося маминої ласки та називати ці слова — мама, тато.
Тяжко мені те все згадувати, хоч і я вже сама мама і бабуся. Виростила з чоловіком шестеро дітей, вилетіли як пташки з гнізда, а я от не можу забути, як мучилися люди в 33-му році.

ЩЕСНЯК ГАННА ПИЛИПІВНА

Народилася 1927 року в селі Слобідка-Кальнянська Деражнянського району Хмельницької області.

Тане сніг, течуть води, серце тягне радість до себе, а радощів нема ніяких. Народ голодний, голий, босий, і їдять воші на пні. Нічого нікому не цікаво. І нігде кусочка хліба не можна найти, нігде... Ми вже так того літа чекаємо, бо виходу нема ніякого. От у липи появляються бруньки, діти від рання до вечора сидять під липами і на липах і їдять ті бруньки. В нас в селі коло церкви є липи, а більше нема нігде. А бруньки з липи мусили б бути добрими. Вся весна була така, що людей понаходило — не знати які вони і звідки, рилися в городах, гляділи гнилої бараболі. По городах стільки ходило людей з сапами, що це вже увійшло ув звичай, сумно було дивитись. Голодний народ, а голоду плотом не відгородиш. Я ніколи не думала, що народ ще буде ситий. Від жебраків хата не зачинялась, одне виходить, друге заходить; голі, босі, обдерті, немічні, що страшно було дивитись на це все. Коли жебрак заходить до хати, я не можу, щоб йому що-небудь не дати. Мати свариться зі мною, но я сховаюся від неї і бодай надворі їм щось дам, у мене отак було.

Мені тоді було шість років, як перед моїми очима це все робилось. У нашім селі Катерина Бурлак жила, вона з двадцять четвертого року була, приходить до мене: «Дай, Ганю, щось поїсти, бо так мучусь, що вже не можу». Я їй дам одну бараболю печену, вона мене просить: «Дай, Ганю, ще хоч одну, бо далі не витримаю». І я їй ще дам, з'їсть вона цих п'ять бараболь у мене і ще гірше їсти хоче. І вона з голоду так і померла, не витримала страждань. Моя мати приходить з поля на обід, а бараболя в кутку вся пощитана. Питає, де п'ять бараболь поділось, я їй кажу, що я ту бараболю з'їла, бо дуже їсти хотіла. Не скажу нікому, що я віддала жебракам. Мати дуже сварилась на мене, говорить, що вони увсі будуть ходити, а я що, їх нагодую увсіх? Я, коли ту бараболю віддам, то до вечора ходжу голодна. Ми ще були не бідні — діти нашого кутка,— коло нас був магазин (магазин по-подільському — це колгоспна комора). Він так був сильно поставлений, що в підмурку поміж камінням можна було торочити вику (у комору було засипано вику), і ми по цілих днях під тим магазином сиділи і точили патичками вику. І та вика ще нас багато виручала.

Ходять люди на роботу, плачуть, їсти нема що, руки і ноги пухнуть. Ну, правління колгоспу рішає варити що-небудь гаряче. І варять вижаний суп, на полудень люди йдуть з роботи і беруть гарячий суп. От настають увже зелепухи черешневі і вишневі, но люди не давали їм паліти, обривали зелепухами. Ув нас на обійсті не було в ту пору ще ні одної черешні. А в сусіда дві черешні, він їх стереже, вони доспівають, сусід рве спілі ягоди. Но город наш припирався до самих тих черешень. І я сиджу на своєму городі і пильную, може, хоч одна ягідка увпаде на мій город, то вже вона моя, я її з'їдаю з кісточкою. Бо я так тих ягід хочу, і мені їх ніхто не дасть. Багато вбивали людей по городах, одна була стара баба Ящиха — то її на грядці часнику вбили, це в нашім селі. Люди вмирали і нічим не мали підрятуватись...

РОМАНОВСЬКИЙ ПЕТРО

народився 1926 року в селі Погоріла
Джулинського (нині Теплицького) району
Вінницької області. Тепер живе в селищі
Цибулів Монастирищенського району
Черкаської області.
Ветеран війни і праці

Я бачив війну. Разом із своїми побратимами я штурмував Берлін — місто, звідкіля вороги принесли моєму народові стільки горя. Але то буливороги. Ми боролись проти них, аби вони не пили крові нашого народу, не топтали нашу землю. Ми не вбивали німецьких дітей, ми не нищили сухорлявих старих жінок, хоч вони й були ворожої крові. Ми знищували тих, хто наставляв на нас багнета або дуло автомата. А голодним німецьким дітям і старим, знедоленим війною, ми подавали окраєць липкого хліба від нашої трикілогра-мової «кирпичини». І цим проявляли гуманність воїна Червоної Армії.
На війні не було страшно. Звикаєш, забуваєш першоденні фронтові переляки і... нібито на роботі. Я не боявся дивитись на трупи. Війна є війна.
А от як згадаю тридцять третій... Ціле своє життя не можу забути людей, які пухли від голоду і помирали на дорогах і в хатах. То не була війна, той голод нам принесли не пришельці з-за кордону. То «свої», «наші», хоч і прикро їх так називати. Ми, бійці, людям ворожої крові не жалі ли окрайця хліба. А от наші ж «земляки», люди нашої крові, безбожно морили нас голодом. Боляче згадувати ті гірки дні тридцять третього. Я пам'ятаю, як однієї суботи із нашого села (чотириста дворів) поховали 25 чоловік, померлих від голоду. Виносили на цвинтар на драбинах, везли на гарбі, запряженій коровами. Клали в братські могили... Хто, чому, навіщо прирік людей на страшну голодну смерть? Я подаю свій позов тому, кого колись називали «батьком». Я подаю свій гнівний позов деспоту Сталіну. І досі ще, буває, в газетах пишуть, нібито тоді селяни саботували хлібозаготівлі і іншого виходу, як силою забрати в них хліб, просто не було. То неправда! Хлібозаготівлі не було, була тотальна хлібовикачка під дулом нагана. Читав я також у газеті, і то не так давно, ніби хліб заготовляли для продажу за кордон для підняття нашої індустрії. Чому ж тоді в колгоспника забирали останню жменю квасолі у запічку, а в однієї дитини в нашому селі із пазухи видерли вузлик проса, покладений туди матір'ю? Хіба за ту жменю квасолі чи проса, навіть за сто тисяч таких жмень, можна було купити за кордоном трактора і молотарку? Пам'ятаю, я сидів на припічку і смоктав грудочку макухи, яку мені десь мати виховала. В хату зайшов хлопчина мого віку. Він стояв на порозі й дивився, як я смокчу той макух. Звичайно, я не мав, що йому дати. І тут я побачив, що він багатший за мене: в руці він тримав сиру рожеву кістку, досить велику, очевидно від якогось дохлого лошати. Мене взяла заздрість. Випровадивши прошака, я подався й собі шукати щось подібне. На леваді я побачив, як наша сусідка Чернецька злазила з верби. Я здогадався, що їй там треба. Поліз і я. На першій і на другій вербі воронячі гнізда були пусті. І тільки на третій я знайшов у гнізді двоє вороненят і подумав: тепер мама зварить обід. Але я ще з верби не зліз, як вороненята зварились в мені без солі. А вдома мама насварилась: «Знов, шибенику, з кимось бився, що вся пика в крові?..» А тим часом хліб був у колгоспних коморах. Я сам ходив до комірника Івана Машковського просити качан кукурудзи. Він не дав. А я ж бачив, що в коморі кукурудзи було повно. Вже в Цибулеві, де я живу зараз, я питав Марченка Олексія Петровича, де під час голоду був хліб у цім селі. Він відповів, що з школи зробили комору і тримали хліб під замками і під вартою. Годували тим хлібом мишей і пацюків, але голодним людям не давали. Довго довелося ждати, аж надто довго, поки стало можна сказати правду про голод. Гласність відкрила нам вікно до істини. Але чимало є ще й таких, хто старається ударити по крилах гласності. Перебудова потрібна нашому народові, як повітря. Аби не повторилося знову те, що було в тридцять третьому.

Свідчення гайсинчанки Надільнюк Варвари Іванівни про голод 1932-1933 років

1932-1933 рр. український народ не забуде ніколи тому, що пережив голодомор . Він також торкнувся нашої родини. Моя бабуся (дідова рідна сестра) також пережила цю страшну подію.

Варвара Іванівна Надільнюк народилася 13 грудня 1910 року в селі Ситківці Немирівського району. Під час голодомору їй виповнилося 23 роки, на той час перебувала у селі Ситківці. Тоді їй також прийшлося нелегко. В її родині налічувалося, крім неї, три сестри і брат. У 1931 році її батька було вислано в Каширу за те, що не хотів вступати в колгосп.

В період голодомору від нестачі їжі вони харчувалися жабами, черепахами, спойками, бур’яном (лободою, кропивою), висушували листя з липи, перетирали його на муку і пекли в печі оладки. Також вони зуміли приховати трошки зерна, яке мати збирала колосками і теребила, а потім сховала в гребінку під ключицю.

Іншим людям, яких зловили в період збирання колосків, та торбу цього продукту присуджували п’ять років тюрми, а за 1 кг зерна - 1 рік.

В їхньому селі траплялися випадки людоїдства. Згідно розповіді Варвари Іванівни, сім’ю яких прозивали по вуличному "Коняки", безпосередньо займалися викраданням людей, котрих вони вбивали і споживали їх в їжу. Прикладом цього, була смерть молодої дівчини Насті, котра мала від’їжджати до Одеси. Коли дівчина зайшла до хати, її почадили на стілець, жінка вхопила її за косу і потягла назад, а чоловік перерізав горлянку. 

  ЧЕРВАТЮК ЛЮБА АНДРІЇВНА

з села Редвинці Хмельницького району Хмельницької області. Пенсіонерка.

 Були тато, мама, бабуня, повмирали, за два тижні — троє. А я осталась у хаті сама, дванадцять років мені, що можу робити? Ніде нічого нема з'їсти, рано йду з хати, до вечора ходжу по садках і пасуся, зелень їм, гляджу квасець, а його трудно знайти, бо не одна я ходжу. їм листя липи, воно гірке, але їм, шукаю лободу і їм. Словом, як кізка жила. Потім заслабла, лежу слаба, це було в липні. Черешні доспіли, а я негодна встати, до дерева дістатись. Жінка прийшла, черешень принесла, очі їли б, а в роті гіркота, як полин. Не можу нічого їсти. Та сама жінка принесла мені меду, і меду зразу не могла їсти, в роті — така гіроч. Потім знов жінка прийшла, знов принесла меду — я вже почула в роті солод. Жінка та й каже: це добре, що ти вже почула на смак мед, будеш видужувати. Вона спасла мене від смерті. Я завжди їй була вдячна, поки вона жива була, не можу такої доброти забути.

А ще не можу такого горя забути: хто створив голод? Хто наказав забирати лишки? А вони забирали до крихти! Збиралося їх п'ять, шість, а то й десятеро; як увійдуть до хати, як перевернуть усе, як понишпорять в кожній шпарині, то не останеться ні лушпайки, нічого. Після тих комісій люди ставали голі, голодні, босі й простоволосі. Ну як я забуду тих «перевіряльників», прийде в хату, каже: «Ти ще не здохла?» Якось з мамою навибирали на горі в поросі квасолі, може, зо дві склянки. Мама зобачила в вікно, що йдуть ті «комісари». Хутенько зсипала квасолю в горщичок, налила водою, поставила в піч, буцім варить. Думаєте, врятували квасолю, еге, від них врятуєш. Висунув горщик з печі, вилляв воду, а квасолю забрав. Живу і думаю про це. Скільки літ минуло, а не забувається.

БОЙЧУК ПЕТРО КИРИЛОВИЧ

 головний - лікар Ялтинської портової поліклініки, заслуженний лікар УРСР.

В ті страшні роки я жив з батьками в селі Романів Хутір Іллінецького району Вінницької області. Восени 1933 року мав би я «перше піти до школи. Але яка там школа! Уявіть собі дитину, яка за два роки жодного разу не була ситою. Мати загадує нарвати лободи, а я, семирічний, не можу, сили немає. А дехто їв ту лободу в нестямі доти, доки й помирав у страшних муках. Якось мама дала нам з молодшою сестричкою по грудці якогось глевтяка, в ньому й натяку на хліб не було. Ми з'їли все до крихти, а тоді мало не повмирали. Мама сиділа біля нас кілька тижнів, боялася вийти з хати, щоб ми без неї не померли. І таки підняла нас. А скільки тих, хто вичуняв, стали навік каліками!..

В людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий глузд залишав їх, меркли природні інстинкти. Люди переставали бути людьми. Люди їли людей. їли своїх дітей!!! Про це не раз розповідали нам дорослі, заклинаючи берегтися, не даватися нікому, не заходити в чужі хати, нікому не вірити...

За зиму 1932—1933 року в селі з'їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців. Корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені начисто. Щодня на цвинтар відвозили мертвих десятками. Нас, малих, це вже й не лякало. На деяких возах — я це сам бачив — були ще живі, вони рухались і стогнали дорогою до могили...

Я — лікар. І цілком природно, що дивлюсь на цю трагічну смугу в історії мого народу не тільки очима отієї малої дитини, що вже вмирала з голоду і чудом хіба не вмерла. Я запитую себе ще й як лікар: як сталось, що під час того страшного голодомору деякі селяни, будучи за натурою добрими, великодушними людьми, втратили не тільки любов і співчуття до ближнього, а й людську подобу й дійшли до канібалізму?

Спробую осмислити цей трагічний факт. Що передувало голоду? Революція принесла гречкосієві землю і великі надії. Вільна праця на своїй землі, почуття господаря, нові можливості і сподівання. Селянство за часів непу годувало не тільки країну — значна частина продовольства йшла на експорт. Село розквітло, воно прагло культурно господарювати, активно ліквідовувало неписьменність, перебудовувало свою психологію. І раптом на тлі добротворних змін, що піднесли хлібороба на гребінь оптимізму,— несподіване, катастрофічне падіння всього щойно народженого, вимріяного, виплеканого. Враз втративши все — І землю. і худобу, і будь-які джерела існування, а то й рідну хатину,— селянська душа зазнала жорстокого шоку, від якого не рятувала й споконвічна практичність селянина. Викачка продовольства була фактично тотальним грабунком, супроводилась нечуваним приниженням людської гідності, загрозами, знущаннями, висланням селян з рідних країв на необжиту сувору Північ чи в Сибір. Пограбовані, розтоптані, зламані голодом і жорстокістю влади люди часом уже і не намагалися шукати виходу з цієї безвиході. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний, непідвладний розумові хворобливий стан, спрацьовував ефект крайньої безнадійності. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, стимульована тривалим — впродовж років — недоїданням, а далі й справжнім голодом. Нищились одвічні моральні критерії, рушились заборони. У всіх? Ні, в одиниць, але ж це було, було, І пам'яті людській нікуди від цього не подітися,— була моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєного в нестямі, в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди або у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втрачали розум...

Всьому цьому одна назва — злочин. Злочин умисний, спланований, продуманий. Злочин, про який донедавна і сказати вголос ніхто не смів. Але люди нічого не забули. У людей добра пам'ять. Вона не віддасть забуттю ні страждання і мученицьку смерть мільйонів селян-годувальників, ні жорстокість катів усіх рангів. Я переконаний, що необхідний суд над усіма, хто мордував людей, хто організовував цю катівню. їх треба судити ім'ям закону, ім'ям совісті живих і пам'яті закатованих.

  СУЩУК ДОМНА ЛЕОНТІЇВНА

 народилася 1919 року в селі Андріяшівка, Бердичівського району колись Вінницької, а тепер Житомирської області.

В нашому селі жило на той час понад 1000 жителів. Опишу нашу сім'ю. Батько мій Сущук Леонтій Никифорович був дуже працьовитою людиною. Нас у нього було шестеро. Щоб не дати нам загинути, він ставав на чотири-п'ять робіт, а ми помагали їх виконувати. Йшли з опухлими ногами й працювали до безсилля за 100 грамів хліба. Мені було 14 років, я приймала молоко, а числився батько. Носила за 3 кілометри пошту сестра, якій було 12 років. Брати 10-ти років і менший 8-ми років коней пасли, а батько доглядав свиней. Так на один день ми одержували 500 грамів хліба і 5 черпаків баланди — і ділили все це на 8 душ. А мати вдома сушила листя із вишень, пирій молола і готувала вариво таке. На сніданок крали два буряки кормових біля свиней, і мати готувала нам з них по стакану звару. Дуже були нещасні, замучені, але вижили. А в нашій Андріяшівці померло більш як 700 душ.

РУРІНКЕВИЧ МИКОЛА ІОВИЧ

житель села Нова Гута Новоушицького району Хмельницької області.

 1932 року, саме перед жнивами, я демобілізувався з Червоної Армії і прибув додому в своє рідне село Нова Гута. В селі люди розказували про голод на Уманщині, що звідти приходять голодні, напівживі люди, у яких забрано весь хліб. Дехто з тих голодних приносив з собою одіж, щоб виміняти хліба. Багато з них помирало. З району роз'їжджали по селах представники і говорили нам інше: ніби на Уманщині люди не хотіли здати хліб державі, закопали його і згноїли, і з цієї причини вийшов голод. Ми в це вірили. Вірили, поки і в нас після жнив увесь хліб забрали, лишили тільки посіяти. Восени 1932 року посіяли озимину, навесні, це вже 1933 рік,— ярі. Комора колгоспна стала пуста, а по дворах хліба ще й раніше майже не було. Почався голод. А тут ще сільські власті взялися ходити по людях і забирали «лишки». Наше село мале, то в нас від голоду померло 10 чоловік. А по сусідніх селах вимирала половина людей. На базарі у Вербівці я бачив таку картину. Ішла жінка й несла пляшку з олією, пляшка випала з рук і розбилася. Звідусіль позбігались жінки, впали на те місце, де розлилась олія, почали землю шкребти пальцями й запихати в рот... Отака була наруга над людьми. Вже після голоду сільські активісти перебивали погрозами всякі розмови про це страшне горе. Людям хотіли втовкмачити, ніби чесні колгоспники з голоду не пухли і не вмирали, а пухли й гинули ледарі. Але ж усі знали, що це неправда.

Перші колгоспні трактористи в Новоушицькому районі. Вони ще не підозрюють, які випробування їх чекають. Кого не забере голод, той поляже на війні, як оцей юнак ліворуч — Василь КОПАНИЧУК.

 САЛІЙ ХАРИТИНА ТОДОСІВНА

народилася 1925 року в селі Гунча Гайсинського району Вінницької області.

 Мій батько Салій Тодосій Онуфрійович, а мама Салій Ірина Андріївна. 1920 року в них народилася перша дитина, дівчинка. І так моя мама народила чотири дівчинки і одного хлопця, п'ятеро дітей. Усі були живі, здорові, думали жити. Та прийшов тридцять третій рік зі страшним голодом Пригадую ще й таке горе, що спіткало нас на початку 1933 року в Масівцях. Після сумного-сумного Різдва помер восьмирічний Владик — синок вітчима, а мій братик-зведенець, дуже гарний, добрий, милий хлопчик, з яким ми обоє щиро, по-братськи любилися. Для батька то був страшенний душевний удар, а для моєї збідованої мами — не менший, бо вона його любила, як мені тоді по-дитячому здавалося, набагато більше, ніж мене — рідного. Саме після того горя, коли батько пішов до Проскурова до свого начальства в райздороввідді-лі по черговий убогий «пайок» харчів, йому було категорично відмовлено і сказано буквально так: «Если бы ты был партийным, то, возможно, мы чем-то помогли бы, а так пусть тебя кормит кол-хоз, который ти обслуживаешь». Батько, повернувшись звідти додому, плакав. Розповідав нам з мамою про ту жорстоку кривду, завдану йому за чесну працю. Ми почали страшенно бідувати, залишились на голодному роздоріжжі, бо голодний колгосп не міг нам чимось допомагати. Перевести батька на роботу до міста чиновники також не хотіли. Батько розпочав напівлегальне листування з Москвою (НКПС), аби завербуватися за своїм фахом кудись на залізницю, де вида¬вали харчові картки. Нарешті через чотири місяці з допомогою згаданого П. С. Осадчука батькові пощастило з тим наміром.

Розказане тут «маскування» моїм батьком-вітчимом причин голоду на селі в тамті страшні роки я — десятилітня тоді дитина — не міг, звичайно, знати. Лишень наприкінці 1945 року, коли я демобілізувався після війни і приїхав до батьків на Кубань, де вони тоді жили, батько за скромненьким новорічним столом — першим після війни — розповів уперше мені всі згадані вище факти, подробиці, застерігаючи водночас, щоб я, боронь Боже, десь, комусь не проговорився. Це й зрозуміло! Адже ж за таке розголошення, як і за найменшу згадку про голод, за часів «отца народов» можна було легко заробити пункт 10 статті 58-ї та й «поехать бесплатно» щонайменше на десять років милуватися... північним сяйвом або — «строить новый стране Комсомольск», як співалося в тодішній гулагівській пісні... і тяжкою хворобою — тиф. Усі ми, опухлі й голодні, лежали на землі в нашій неопаленій хаті, на соломі, їсти не було нічого, тільки замерзла вода у відрі, і наша мама дула духом на ту воду і напувала найменшу, Ганю, яка лежала в колисці та кричала: їсти! А наша мама опухла, і нічого було в груді виссати, вона напувала Ганю водою, і дитина померла. Наша мама билася як риба об лід, посеред ночі прошкувала через поля і через ліс —15 кілометрів — до села Чечелівки, до своїх батьків, щоб роздобути що-небудь, якусь їжу для нас. Вона приносила редьку, лушпайки з бараболі, буряки і дуже тоненько обрізаний хліб — сухарці, шкірочки. І ми цим годувалися. Солі не було, все несолене їли. Я те життя пам'ятаю як сьогодні, мені тоді пішов сьомий рік. А коли мама вела мене за ручку в ясла, я бачила, як попід тинами валялись опухлі люди і просили їсти, їсти. Я питала маму, чого вони плачуть, мама відказувала: «Хочуть їсточки та й плачуть». Я бачила, як їх ховали, замотували в сяку-таку мішковину, кидали в яму по чотири-п'ять небіжчиків разом і засипали. То'ді ж, у тридцять третьому, помер мій батько, спух голодний і хвороба доконала — тиф. Поховали, через три дні помер мій брат Павло, і ще через тиждень померла Марія, сестричка. І так моя мати всіх поховала, і вже приходила смерть до мене, до сестри і до мами. І тут приїхав наш дід з Чечелівки і забрав нас до себе, я досі пам'ятаю, як ми їхали кіньми на .підводі, я сиділа поруч з дідом і кричала: «Хочу їсти, дідуню!» І так я стала в Чечелівці ходити до школи, один валянок з діда, другий з баби, куфайка — латка на латці. Торба, пошита з мішковини, волоклася по землі, і написано на торбі С.Х.Т., а це означа¬ло — Салій Харитина Тодосівна. Ну й посміялися з мене за той напис: «Сало. Хліб. Торба».

У 1941 році, коли мені було п'ятнадцять, прийшли фашисти до нас. Молодь гонили на тяжкі роботи — на будівництво дороги, на кар'єр добувати жорству, з якої прокладали дорогу, оту, що нині пролягає через Умань на Київ, на Одесу й Херсон. Коли ми ввечері приходили з роботи, то наші плечі пашіли од німецьких нагайок. І наші матері клали до плечей компреси, а раненько ми підіймалися і знову бігли на роботу, бо як застануть вдома — дуже били нас німці. У 1942 році, навесні, почули, що поженуть наших солдатів-полонених по дорозі через село Кущинці (це від нас 5 кілометрів), і вони голодні та босі, з ніг іде кров з підошов — від далекого ходу босоніж. І ми сідали й шили які-не-які шапки із самотканих рушників, вони були грубі й міцні, а мама моя наварювала баняки картоплі, буряків, моркви, і ще там що у нас було,— ми усе це забирали в мішки на плечі і несли туди, на ту дорогу, де наші солдатики вмирали. Ми все це розкладали вздовж дороги, самі ховалися в кущі, дивилися, чи все полонені заберуть, що ми їм приносили. Німці зупиняли колону, полонені все забирали, а ми продовжували щодосвітка нести і нести. А наостанку ми вже збирали по селу різного харчу і везли підводою і годували наших солдатів. Можливо, хто з ветеранів війни ще живий і пам'ятає це, як ми, молоді дівчата, допомагали їм вижити.

У 1942 році, коли мені виповнилося 14 жовтня шістнадцять років, мене і всіх моїх подруг з нашої вулиці записали до Німеччини. Нас погнали в Гайсин, замкнули в казармах, тих, що були на виїзді до Умані, лежали ми на підлозі голодні, раз на добу нам кидали щось їсти, хто вхопить — той з'їсть. Поривалися тікати, коли вивели до поїзда на станцію Гайсин, по нас стріляли. Пам'ятаю, сніг, хурделиця, світу білого не видно, ми йшли очеплені німцями-автоматниками та собаками. Наші матері умлівали, сходили плачем, а вони, фашисти, пустили в хід автомати. Нас повантажили в товарняк, рушили. Почали пісню співати «Бита доріженька, я нею їхала, ой там моя мати ріднесенька за мною плакала...» І таки привезли в Німеччину. Ми втрьох, три дівчини з одної вулиці, попали до хазяїна на фабрику, тут прали, фарбували, прасували одежу, яку привозили із сіл. Ми все це робили, потім готову одежу вантажили на автомашину, розвозили по селах. Так я відбула три роки, а навесні 1945-го нас визволили американці. Восени приїхала додому, відразу послали мене в Гайсин на цукровий завод, тоді завод вимагав від колгоспів допомоги людьми. Я відпрацювала сезон на цукрозаводі, навесні повернулася до свого колгоспу, стала доглядати 50 телят у парі з одним помічником. Усе робили вручну, мили телят від лишаїв, самі були в лишаях, возили підводою з поля корми для тварин. Самі їм підстилку привозили, самі гнали на водопій. Голод 1947 року застав нас у труді сумлінному. Я спухла, пішла до лісу, назбирала грибів, мама наварила, я наїлася і отруїлася смертельно. Відвезли в Гайсин до лікарні. Довго боролися лікарі за моє життя, а була я ще молода дівчина. Врятували. Я очутилась, і лікар сказав моїй матері: «В неї виснажений організм і шлунок, треба хоч якийсь куліш варити». Коли мене привезли додому, то у хаті тільки й було що лобода, кропива, листя з липи, усе це ми їли раніше й попухли з голоду. Моя мама пішла до колгоспу просити допомогу — відмовили. Вона прийшла додому й дуже плакала. Я з хати і на город, а відразу за нашим городом було пшеничне поле. Хліб був уже скошений, і люди в'язали снопи. Я назбирала колосків, а коли йшла з поля, підхопила з покосу оберемок соломи з колосками, і лановий мене затримав. Заарештували, відвезли до Гайсина в міліцію. Дали 5 років тюрми, далекого Заполяр'я. В Норильську я трудилася на рудгорі, добувала руду — була прохідником, 25—ЗО метрів під землею. Одбула три роки і повернулася додому, під серцем у мене билося маленьке сердечко мого сина. 4 лютого 1951 року народила сина, мати-одиночка, вигодувала, вивчила. Тепер він чесно трудиться, механізатор широкого профілю, має гарну сім'ю — роботящу жінку і троє дітей.

 Отакі-то думки викликало в мене запрошення до участі в Книзі-Меморіалі «33-й: голод». Хотіла сказати людям, як жила і що пережила. Тепер я пенсіонерка, ветеран праці, на моїй ветеранській медалі написані слова — «За долголетний добросовестный труд». Не все в цій нагороді відбито, не все нею оплачено. Одержую пенсію. Я пережила й перемучилася в цьому житті, співчуваю чужій біді, розумію усяке горе. Із своєї пенсії 15 карбованців я переслала у фонд допомоги жертвам землетрусу у Вірменії.